Де сплять хмари

та народжуються мрії

Похід по Чорногорі

Карпатські гори у свої часи мені довелось проїхати уздовж та поперек. На велосипедах, у супроводі друзів. Але Чорногірський хребет донині лишався білою плямою. На гору Піп Іван я дивився багато років, з різних відстаней та під різними кутами. На його вершині чорною примарою майоріла стара обсерваторія, торкнутись якої, власне, я мріяв.

Передусім зазначу, що в такому форматі я ходив вперше у своєму житті. А саме: пішки, 5 днів поспіль та наодинці. Метою було не лише підкорення карпатських двохтисячників, а також навантажити себе фізично та, найважливіше, відпочити душею.

День 1. Прибуття. Початок походу.

Прибуття на точку старту, з огляду на безхмарне небо, передбачало лише гарний настрій та позитивні думки про майбутнє. Але, пройшовши близько півтора км, я замінив останній комплект акумуляторів у GPS навігаторі. Ще за декілька хвилин, побачивши знайоме повідомлення "низький заряд батареї", щось в душі почало моторохкотіти. Першу частину маршруту я дійсно знав навпомацки. Але далі GPS міг би мені стати у нагоді. Тому було вирішено - залишити важкий рюкзак біля перших туристів, які порались біля палатки, та бігти в Кваси за батарейками. Так, на гірських маршрутах усе ще можна довіряти незнайомим людям свої цінні речі.

Збираючись у гори, прогнозом погоди я не цікавився. Оскільки знаю - погода там непрогнозована. Особливо на висоті 1800-2000м.н.р.м. Тому зі мною були теплі речі з розрахунку на дощ, температуру близько 5°C та вітер. Та ще трішки натхнення.

Та погода бавила мене, як того й хотілось. До запланованої стоянки дійшов досить швидко. Втративши більше півгодини на обкопування палатки на випадок зливи, я споглядав зоряне небо, Чумацький Шлях, та плів байки біля багаття з туристами, що розташувались поруч.

На стоянці біля зруйнованих стін старої сироварні є потужне джерело та безліч місць для палаток. Дров навколо стоянки немає. Але, їх можна здобути на стаціонарі львівського універа (така невеличка база, трохи нижче від стоянки). У веселих та привітних вусатих дядьків можна навіть підзарядити телефон (сонячна батарея з USB).

День 2. Сходження на Петрос.

На Петрос я підіймався й раніше. Навіть з велосипедом. Але більшість разів, обходив його траверзом. Чи то з-за погодних умов, чи з-за нестачі часу. Рік тому ми з дружиною накивали п'ятами звідти під час грози. Але цього разу мій трек тягнувся саме через верхівку Петроса. Це, мабуть, моє улюблене місце у Карпатах. Так чомусь склалось.

Та ось, нарешті - я тут! 2040м.н.р.м.

Спогади. Вже видно обсерваторію на Попі Івані.

Петрос
Петрос

На вершині Петроса цього разу зі мною був велосипед-брелок. Його вага не 15 кг, а лише 20 грамів. Такий велосипед значно легше нести на собі по Чорногорі. Це порада тим, хто планує цим маршрутом велопохід.

З водою в цей сезон було складніше, ніж звичайно. Тривалий час не було дощів та джерела або пересохли, або ледь-ледь жевріли. Тому з Петроса йшов, рахуючи кожен ковточок.

Всупереч планам заночувати на перемичці між Петросом та Говерлою, додавши близько 5 км, я дійшов до КП КРС, звідки починається підйом на Говерлу. Там є декілька джерел з водою, місця для наметів, можна купити дрова. Був здивований, коли дізнався, що в продажу є пиво... Повірив, лише відкоркувавши його, холодне пиво... Там сиділи багато брудних втомлених хлопців з холодною пляшечкою пива та щасливими очима. І я серед них.

День 3. Говерла - Несамовите.

Чи то якесь натхнення, чи то октанове число рису із свининою більше, ніж у макаронів з курятиною, але в цей день я майже застрибнув на Говерлу. Дихалось легко, рюкзак майже не займав, дорога здавалась легкою. Хоч Говерла й не була головною метою (на відміну від Петроса та Попа Івана), але відчуття на 2061м.р.н.м. були неймовірні. Трохи бентежило перебування на вершині величезної кількості людей, черга за кавою та сувенірами, бабахи шампанськових короків...

На спуску почався шалений вітер, який у прямому сенсі збивав з ніг. Можна було стояти, нахилившись в його напрямку, і вітер не давав впасти. Наступна гора Брецкул, яку не можна траверзнути (хоча й хотілось). Ще трішки - і вже видно озеро Несамовите. На заплановану стоянку біля оз.Бребенескул не пішов. Вже було близько 6 вечора, попереду близько 5 км незнайомого шляху, а Несамовите - поруч, закрите хребтом від шаленого вітру. Та ще й приваблює виглядом різнобарвних наметів та струмочками диму де-не-де.

Палатку ставив з допомогою сусідів, яким подяка. Бо навіть у "закритому" місці вітер був надто відчутним. Втомився. Їжу та каву готував прямо в наметі, лежачи. Заварна кава у горах - це дивовижно.

Несамовите - улуюблене місце стоянки багатьох мандрівників. Тут є джерело, безліч місць для наметів. Щоправда, з дровами зовсім паскудно (власне, як і скрізь на висотах більше 1600м).

День 4. Несамовите - Піп Іван - Вухатий камінь.

Цього разу прокинувся раніше, ніж завжди. Хотілось вийти самому, поки усі сусіди збираються... Набрав води і попрямував угору. На стежці лежав вбитий заєць. Його ласували круки, які його вполювали. Не думав, що ці птахи можуть полювати на таку велику здобич.

Цього дня я йшов у повній самоті. На багато кілометрів на всі боки - жодної людини. Один, серед безкрайніх гір. Лише вітер свище та чорні круки наді мною в'ються.

Заховатись від вітру в ямці з чорницею та зварити собі гороховий супчик з пакетику - великий бонус. Гаряча їжа під час шляху, на відміну від звичайного сухпаю, надає сил.

Коли Піп Іван окреслився чіткими обрисами, мені лише додалося сил та натхнення. Мета близько. Тепер я знав точно.

Піп Іван вже зовсім великий. Рюкзак закидаю в ялівець, не думаючи "чи хтось вкраде", біжу наверх. 1500, 500, 100, 30, 20, 10м - не зважаючи на "підкажіть будь-ласка", "а куди ця дорога..?." - торкаюсь каміння. Все!

Усе решта вже не цікавить. Я тут.

Далі спуск. Додому. Мета досягнута. Та звідти дуже добре видно Мармороси. Їх я також споглядаю багато років. З різних відстаней. Під різними кутами...

Мармороський хребет
Мармороси

Спускаючись вниз, здавалось, що якимсь суворим, недобрим поглядом дивився на мене Піп Іван Чорногірський. Чи може та химерна кам'яна споруда справляла враження ворожої фортеці, чи то грозові хмари, що вже сунули сюди десь з-за обрію... Чи то втома та невідомість разом із шаленим вітром підштовхували скоріше вниз...

На Вухатому Камені усе було дивно. І природа, не схожа на звичні мені карпатські краєвиди, з пухнастими ялівцями та гострим камінням. Круті стежки, з яких вітер підбурював мене злетіти униз. Дивні люди, більш схожі на заробітчан-перебіжчиків, ніж на туристів, які на питання "звідки ви та куди" щось мляво мормотіли. Та з рештою, діставшись до гірського потічка, я зупинився.

В цей день здолав майже 20 км. Приємна втома, "Київстар", дзвінок додому, зв'язок з родиною, духм'яна кава. Що є краще?

Зоряне небо, грозові відблиски десь вдаличині, зорі, що тихо падають. Висота близько 1500, тепло й тихо. Замріявся. Засинаючи простонеба, усе ж змусив себе перелізти в палатку. І лише о 3-й ночі прокинувся від зливи у супроводі грому та блискавки.

Так закінчився четвертий день мого походу.



День 5. Повернення.

Шлях кам'янистою стежкою стрімко збігав додолу. Накрапав дощик, але до того вже було байдуже. Адже, весь похід з безхмарного неба за мною спостерігало сонце, нещадно підсмажуючи мені руки та обличчя. Саме в цей період, наприкінці серпня, в Карпатах майже завжди чудова погода. Пізніше дізнався, що посуха трималась досить тривалий час. Про це свідчила навіть прозорість гірських річок у долині - адже, зазвичай, коли в горах падає дощ, річки стають каламутними. Ймовірно, що дощова вода не сходила до річок, а лише всмоктувалась у висушену землю.

Спуск у с.Дземброня

Ще декілька кілометрів вниз - і я на полонині. Бринза, вурда, сушені гриби - сувеніри додому. Тепер точно можна сказати - я був у Карпатах. Бо хто не потрапив під дощ та не їв бринзи, той в горах не був. Спустившись у Дземброню, разом з іншими туристами, що прямували в тому ж напрямку, ми майже одразу сіли в бусік, що якимось дивом там опинився. Водій Дмитро з верховини виявився однодумцем, великим ентузіастом гірських походів та рафтінгу. Так ми доїхали до Верховини, звідки вже цілком нормальне автобусне сполучення з навколишнім світом.



Втомлений, засмаглий та щасливий я повертався додому. До своєї родини, за якою вже встиг скучити. Але серце моє ще довго лишалось там, у горах. Де панує дикий вітер та хижі круки.

Де сплять хмари та народжуються мрії.